Про книгу:

– Чудово, — сказав я. — Можна, я поїмо? – Потрібно лише вирішити, до якого з королів ти підійдеш на службу. – До найкращого, — сказав я. – Напевно, до того, який ближче живе, — сказала мати. – Геніально, — сказав я. — А поїсти можна? У цю хвилину, нарешті, закрипела калітка, і у двір увійшов батько. Мати замовила. Він пройшов у далекий кут двору. Я відчув, що його панцир розорений на боці, а над оком запікалася кров. – Чому так пізно? — сухоникала мати. Він не відповідав. – Що сталося? —никав я. Тато знову не відповідав. Він возився із застібками та ремінцями свого панцира та розпалювався стискуванням. – Допоможи йому, — сказала мати. Я не повеселитися. Я не міг подолати обертання, яке викликало у мені все, що пов'язане зі зброєю або зброєю. Я не міг змусити себе доторкнутися до панцира. Тато впорався з доспехами без моєї допомоги та повернувся до столу. Мати подала йому ломоти святкового хліба та кухоль молока. Він пішов за їжу. У мене немає апетиту. Найбільше мені хотілося, щоб традиційна розмова розпочалася якомога пізніше, а ще краще — не почалася б взагалі. Наш батько доїв, змахнув крихітки на підлогу та сказав: